Десь місяць тому непогано покатався
. Пишу тільки зараз бо на роботі придавили
. Можливість покататись у горах треба відробляти на роботі.
Маршрут цей давно хотів проїхати.
Дуже хотілось залізти на перевал у 3000 метрів. Також цікаво було заїхати у Парк Сіті. Гламурий курорт де будинки покупають заможні люди зі всієї Америки. До речі більшість змагань Олімпіади проходили у Парк Сіті.
Щоб не шокувати організм я одного дня спочатку поїхав у невеличку розвідку до здоровезного перевалу, але проти годинникової стрілки по карті. Так ближче на 170 км.
Прогулянка вдалась. Погода була чудова. Приємно було крутити по рівному ще у місті.
Потім почався підйом.
Каньйон дуже красивий. Величні скелі, а поміж них прокладена дорога. Покриття супер навіть краще ніж порівнюючи з іншими місцевими дорогами.
По дорозі зустрілись такі ось макарони.
Дивлячись на ці спеціальні загородження проти стоку води можуть виникнути й інші менш апетитні асоціації.
Підйом складний, їхати було важко. Тому я вирішив перепочити, заїхавши до невеличкого курорту Solitude.
http://www.skisolitude.com/ Гарний курорт, зроблений на європейський манер.
Купив традиційний Снікерс та води. Почав їсти, та потім побачив що біля мене бігають маленькі гризуни. Скоріше за все це бурундуки. Маленькі звірятка полювали за залишками їжі. Людей вони не дуже бояться, але сфотографувати їх було дуже важко. Швидкість вражаюча. Нарешті одного я підманив Снікерсом, та поки тваринка гризла горішок я її зафоткав.
Звіряток цих багато бігає по дорогам. На жаль немало гине під колесами.
Були ще інші гризуни побільше схожі на білок. Ці бомжували по смітникам. Більш лякливі створіння. Одного зафоткав під час стрибка зі смітника.
Поки я ганявся за гризунами погода швидко змінилась, піднявся вітер небо вкрилось чорними хмарами. Я не хотів лізти на гору по дощу, а ще більше спускатись по мокрому асфальту. Вирішив що до вершини кілометра 4. Розвідка завершена, їхати на перевал можна. Спустився швидко. Внизу у долині замість дощу на мене чекала буря з піску та пилу.
Я заховався за деревом. Але піску трохи все одно наївся. Дощу так і не було у долині. Тільки хмари.
Одним словом Юта…
Наступного тижня поїхав повне кільце зі своїм товаришем по вело прогулянкам. Він запропонував їхати за годинникової стрілкої, начебто так легше. Але мені задвалось що краще на початку відмучати здоровий перевал, а потім там після спуску довгий час вниз, та вже під кінець перевал який мені добре знайомий. Таки поїхали за годинникової стрілкої виявилось що так набагато важче, але при цьому цікавіше.
Перший перевал заїхав без проблем. Я до нього вже звик. Хоча перевал досить підступний, спочатку уклін не дуже великий. Але під кінець серпантин, близько 6 км страждань якщо не вірно розрахувати сили. Головне тут нічого не придумувати а рівномірно крутити. Я про себе став називати цей перевал “поїздкою до Танка”.
Відстань 30 км від дому, коли немає часу на довгу поїздку я для розминки катаюсь ці 60 км.
Далі спустились у долину. Цікаво були їхати біля невеличких селищ. Може це справжня Америка а не хмарочоси у великих містах.
Доїхали до містечка під назвою Echo . Дійсно поряд кам'яна стіна, від якої надзвичайна акустика.
Літо цього року було спекотне навіть для Юти, тому озера суттєво пересохли.
Далі доїхали до містечка Коалвіль.
Типове містечко для цих країв. Маленьке але бойове.
Звичайно на такому теж не погано покататись.
Вирішили перекусити у цьому кафе. Місцеві дівчата накрутили нам типових бутербродів. Чекали довго. Але їжу таки отримали.
Я їх швидко проковтнув. Сіли на вело та поїхали далі. Вже тоді у мене були підозри що калорій у бутерах малувато. Це може дивно але під час вело поїздок їже це проблема. З собою брати не дуже хочеться тому що тягати по перевалам їжу якось не дуже цікавою\. Магазини по вихідним зачинені, у маленьких магазинах на заправках їжа не дуже. Часто їжа гостра або це заморожений фастфуд. Чекати доки розморозиться теж не варіант. Всі фастфуди здебільшого біля великих магістралей, там я рідко катаюсь бо кажуть не можна. Ось вам і дивний висновок, вдома я купував булку запивав водою і все прекрасно. Тут це проблема.
По дорозі натрапили на звалище авто.
А ось Порше на звалищі я не міг пропустити. Поміж двох тракторів чудово виглядає. Викинути Порше на звалище можуть тільки в Америці.
Були ще старі пожежні машини. Теж цікаво.
А ось що це я не знаю. Це якийсь комуністичний лицар
По дорозі траплялись красиві озера.
Дорога була весь час трохи вгору, до того ж сильний зустрічний вітер. Було важко розігнатись.
А попереду ще перевал!
Ось щось з українськими кольорами.
Доїхали до Парк Сіті. Цікаве містечко. Видно що не дешевий курорт.
Трапляються нагадування про Олімпіаду.
Будинки біля самих скель цікаво виглядають.
А потім почався підйом. Спочатку ще було нормально. Але потім почалось. Уклін різко збільшився. Треба вставати на педалі по іншому ніяк.
По дорозі були великі курортні будинки.
Нормальні люди користуються підйомниками а не велосипедами.
Потім ще більш крутий уклін.
Але все ж таки перевал начебто близько.
Ніколи не було такого щоб я не міг просто прокрутити педалі. А тут доводились зупинятись та відпочивати. Швидкість пішки 5 км\год на вело 7-6 км\год різниця не велика.
Мій товариш сказав що уклін 12% може так і було я не виміряв. Але було дуже важко. Винагородою були чудові краєвиди.
Імператорський перевал виявився для мене складним випробовуванням. Якщо давити важку передачу не витримували ноги, якщо намагатись педалювати швидко на більш легкій передачі то задихався. Не знаю як щодо розрідженого повітря але мені здавалось що не вистачало повітря. Робив перерви що б взагалі не впасти.
Таки добрався до позначки перевал. Але чомусь виявилось що це не зовсім той що потрібен перевал. Та треба далі крутити далі вгору а потім трохи вбік до самої вершини гори.
Але відчувалось що вершина близько.
Потім ще дорога погіршилась. На великій висоті дороги швидко псуються, асфальт тріскається та наче сповзає. Спочатку була як Роменська потім Лебединська а потім зовсім навіть як для України дорога погана була.
Траплялись ось такі знаки що підтверджували що я таки у горах.
Я доліз до ділянки де дорога взагалі перетворилась на пісок та каміння та ще й з нереальним підйомом.
Зліз з вело та почвалав пішки. Поряд зупинився джип. У авто була молода пара. Запитали як мої справи. Кажу все чудово. Хлопець запропонував підвести. Каже кидай у кузов вело підвезу на вершину. Я відмовився бо дуже хотілось добити перевал. Він побажав успіхів та попередив про небезпечний спуск. Взагалі люди тут приязні. Багато разів під час моїх вело подорожей коли мене бачили на узбіччі просто відпочиваючим то водії зупинялись та питали чи не потрібна мені допомога. Колись пробив колесо так дядько водій зупинився та запропонував підвести. Я майже закінчив замінювати камеру тому відмовився. Так він чекав поки я колесо накачаю щоб пересвідчитись чи можу я їхати сам далі. Тільки коли я на вело сів то він теж поїхав далі. Цікаві люди ці ютівці!
Після розмови з приязними автомобілістами я спробував їхати але зрозумів що це не можливо. Пісок каміння, у контактах боявся що просто впаду. Пішов далі пішки. Де ж вершина??? По дорозі ще зустрів інших автомобілістів. Одна жінка побачивши мене почала роз мову. Вийшов цікавий діалог
.
-Привіт! Ти звідкіля?
-Я з Солт Лейк їду на вело. Але взагалі я з України.
-Цікаво!! Але тут не їздять на вело.
-Я не знав. Тепер вже їздять.
- А ти розумієш де ти знаходишся?
Я задумався..Напевне у мене жахливий вигляд
якщо вона не впевнена що я взагалі не загубився. Я вирішив пожартувати:
-Так! Я розумію. Я у США штат Юта.
Але вона не дуже зрозуміла жарт, та зі схвильованим обличчям почала пояснювати мені моє місцезнаходження так як мені доїхати до Солт Лейк.
Подякувавши я ПІШОВ!! а не поїхав далі. А ось нарешті вершина!!!
2944 метрів. Заліз на вело!!! Та десь пару км пішки.
Постояв трохи, та вирішив запускатись бо вже сутеніло. Почав спуск. Попереду серпантин з дуже крутими ділянками. Мені здавалась що я на атракціоні. Сочатку різко злітаєш метрів 50 а потім різко гальмуєш та повертаєш. І так знову і знову. Авто ледь повзли поряд зі мною, але всі чемно пропускали мене.
Далі дорога покращилась а прямі ділянки стали довшими. Тут мене понесло. Планка впала. Я вирішив з’їхати швидко. Полетів!!!! Швидкість 65-70-75!!
Добре що з’явився досвід спусків. Головне Вкластись у повороти, та ще не притискався до узбіччя там може бути каміння. Навіть маленький камінчик може сильно повести вело у бік. У мене колись таке було.
На одній ділянці швидкість не падала менше 68 десь 5 хвилин.
Мене почало трусити від холоду. Трусити у прямому розумінні. Трясло руки, ноги на педалях теж. Крути щоб зігрітись не виходило, бо швидкість занадто велика. Нарешті з’їхав.
Внизу зрозумів що напевне дурість була так їхати. Але задоволення отримав від адреналінового спуску з Імператорського перевалу!!
Далі вже до міста докрутив спокійно, навіть зігрівся.
Час подорожі 2 з половиною годин. Час звичайно не швидкий
Але важчої 200-ки у мене ніколи не було. Дистанція не велика але я встигнув залізти на два перевали 2000 та 3000. Накрутитись на тягуні проти вітру, перегрітись та замерзти як у холодильнику. Такі ось гірські пригоди.
Деякі висновки про гірськи вело поїздки які я вже можу зробити.
1) Вело. Вело тут грає ще більш роль ніж на рівнині. У мене велік важкуватий. Та звичайно не супер крутий. Мій сумський ЛідерФокс тут був би набагато кращий. Я боюсь навіть уявити як можна розігнати більш накатистий велік на спусках.
2) Якщо є зайва вага то це проблема. Після зими поки не зкинув вагу то просто страждав. Захекуєшься швидко. На педалі треба вставати. А ноги не витримають. Коліна вилітають ще на половині підйому. А сидячи у сідлі просто можна не прокрутити. Зараз у мене все набагато краще вже не так мачаюсь на перевалах
3) Піднімати швидкість можна якщо повністю впевнений у силах. Можна відіграти 5 хв, апотім валятись на вершині гори. Краще рівномірно їхати. Та й коліна будуть цілими.
4) Якщо на рівнині вчасно не поїв то можна все одно потихеньку сунутись. Тут по іншому, не поїв вчасно і ти вже нікуди не їдеш.
Одним словом сурові правила. Тепер у мене інше ставлення до відстані. Коли мені вдома запропонують 200 покататись то не питання куди. У Юті я спочатку запитаю, а куди їхати?? Якщо на Схід у гори то ці 200 будуть не легкими!
Всім привіт!!!
Вхід
Галерея
Допомога
Пошук
Канал
. Удовольствие значительно короче чем длительный и тяжелый бодун..Так и в горах 30 км подъем, а потом слетаешь очень быстро. Порядок правда обратный, сначала мучения 
.
Найбільш цікавим для мене була роздільна командна гонка. Бо я розумів що інші етапи дивитись менш цікаво. А розділка проводилась на мототреку
