Подорож у минуле
Дата: 24 вересня 2017. Маршрут: Суми-Кияниця-Вакалівщина-Битиця-ВеликаЧернеччина-Суми. Відстань: 60 км.Чотири роки я не їздив на далекі відстані. Хоча були спроби, але лише біля міста або на середні відстані. І ось – терпець мій урвався! Чхати на всі заборони лікарів! Хіба поїздка вплине на мій стан, якщо навіть місяць лікування не покращив мій стан? Але слід підготуватися і врахувати усі мої мінуси. По перше – витривалість моя невисока! Тому максимально роблю легким велосипед: ставлю на нього шосейні тоненькі колеса та одягаюся не у балахони, а у велоштани та облягаючу футболку. Так буде набагато легше їхати навіть при зустрічному вітрі. По друге – спина буде боліти від важкого рюкзака, тому з речей беру мінімум і найважче кладу у нарамну сумку, і лише трішки – у рюкзак. І останнє – від навантаження їсти не зможу, тому беру лише цукерки. І забув – взяти темні окуляри та легеньке взуття. До поїздки готовий.Ранок прохолодний, але мої велоштани з утепленням, тому комфортно. Їхати легко – екіпіровку та транспорт підготував вдало! Сьогодні подорож запланована з давнім знайомим Андрієм: місце зустрічі біля заводу на Курській. Давно ми з ним не їздили! Приїхав я раніше запланованого, тому дістаю фотокамеру і роблю деякі світлини, щоб час пролетів швидше. Чіпляю об’єктив 300 мм (телеоб’єктив) та знімаю навколишнє:
Скільки разів я їздив цією дорогою? Разів сто чи більше? Точно не відповім, але це не набридає – кожна поїздка унікальна! Навіть коли ти вже знаєш з закритими очима увесь маршрут і де у асфальті ями чи пагорб. Навіть фотографій схожих не буває – кожен раз бачиш щось новеньке. Занадто я поринув у роздуми – не помітив як приїхав Андрій. Одразу поїхали – погода була не теплою, тому краще рухатися. Отже подорож почалася… Слобожанщина – поля, луки та ліси… Асфальт у Юнаківському напрямку не дуже якісний, хоча звідусіль видно спроби відремонтувати його, але варто трохи розігнатися як мене починає трусити – тоненькі колеса не амортизують анітрохи! Але на рівних ділянках їхати набагато легше, тому на тряску я не звертаю увагу.
На цьому пагорбі асфальт давно не ремонтували і мене трясе як на терці. Але ось починає трясти, що аж кісточки тріщать – зупиняюся, впевнений що пробив колесо – і який же був мій подив, коли перевірка колес нічого не виявила. Ну що ж – трясця цим дорогам, треба їхати далі! Сюди б ввімкнути відому пісню «I'm on the highway to hell» (складно знайти людину, яка не знає цю пісню!). Але «терка» скінчилася і тепер час заспівати «It's My Life» *(раптом хто не знає, то це витвір Bon Jovi) – настільки стає радісно у серці! Рівненький асфальт, вітер не у спину, а боковий – але і це вже є добре. Оу єс!
У наступному році (2018) я можу відмічати ювілей – двадцять років як почав фотографувати природу. Хоча ще змалку брав фотокамеру у руки, але то не було серйозно. Швидко промайнув час – наче нещодавно була середина 90-х, а тепер вже нова ера, плівкові фотокамери минули у забуття і тепер я звичайнісіньким телефоном роблю ось таку панораму:
Це фото забрало багато часу – вітер настільки сильний, що мене здуває з дороги. Доки приноровився тримати велосипед і смартфон, Андрій від’їхав далеко і ось вже його не видно. Але через півкілометра він зупинився мене чекати. Він побачив що я зупинився фотографувати, але гадав що я впораюся за мить…
Перед селом Писарівка Андрій пропонує зупинитися, щоб сфотографувати ось такі мальовничі місця, де у кадр потрапляє і він:
Далі – зупинка біля ставку, де намагаюся налаштувати Андрію перемикач швидкостей. Від часу тросики розтягуються і перемикач не працює як треба. Сподіваюся я пояснив усе розбірливо і він запам’ятає як проводити ці налаштування. І як же без фотографії?
І без колоритних місцевих? Проїхали на тракторці повз мене і я навіть не дістав фотокамеру! Але це можна виправити – наздоганяю їх і клац-клац:
Скільки разів вже пишу розповіді про подорожі, але не набридає. От тільки чи залишається у них цікавість? Додати у них роздуми та глибокофілософські думки, але чи варто це робити? Чи варто змінювати стиль? Дивлячись свої перші розповіді 18-річної давнини посміхаюся… Навіть те що писав у 2010 році викликає посмішку… Зараз розповіді на іншому рівні пишу – не знаю чи добре це, чи ні… Але час все вирішить і поставить на свої місця. А зараз треба робити те що у моїх силах – не бути занудним у текстах та робити цікаві фотографії.
У таких роздумах доїжджаємо до Кияниці… Зупинка біля ставку – в останній раз я тут купався у липні 2012 року, коли повертався з місячної подорожі у Воронеж. Знатна була велопоїздка і про неї є розповідь «Воронезька сага 2012»…
Отже, Кияниця – відома своїм стародавнім маєтком, який з кожним роком все більше і більше руйнується… Подібне фотографувати не хочу, як і Андрій, тому не заїжджаємо дивитися той негатив. А скільки навкруги всього красивого:
Їдеш, а повз тебе пролітає листя з дерев… Краса… У Кияниці продовжують розбирати на кирпичики дореволюційні будівлі і в першу чергу – цукровий завод… Раніше тут були величезні будівлі, а тепер лишилася лише труба:
Фото 2009 та 2017 року Криза і люди викручуються як можуть. Але чи варто руйнування столітніх будівель заради додаткових грошей? Чи є межа жадібності? Чи можна лишатися людьми навіть у кризу? Мабуть ні, бо чимало людей з початком кризи втратили усіляку совість… Чи в інших країнах так само? На це питання відповісти не можу, оскільки подорожував лише у СНД.
Від сумних роздумів відволікає ось така мальовнича картина:
На околиці села зупиняюся сфотографувати городи з буряком, але ніяк не вдавалося передати усю їх красу у фото, тому вирішив знайти інший об’єкт для фото – пташок цесарок, які бігали біля дороги. Одна з них була найбільш фотогенічна і я цикнув на неї, щоб привернути увагу і вона повернулася до мене… Ой не варто було цього робити! Пташка «зламалася» - витягнула голову і почала без зупину кудахкати… Ось такою її сфотографував і поїхав далі, щоб більше не турбувати.
А далі – безкраїй величний ліс! Скільки тут проведено досліджень різноманітних тварин – від птахів до дрібненьких комашок. Але науковцем-зоологом я пропрацював лише 9 років у заповідній справі та три роки у наукових установах і схоже час це вже забути.
Скільки ж років я тут не їздив! Раніше не було тут таких доріг і доводилося продиратися або по автодорогам у багнюці, або по малопримітним лісовим стежкам. З посмішкою згадую, як одного разу я проїхав без проблем по стежкам ці ліси, а потім дізнався, що майже в той самий час тут їхали туристи, але не стежками, а через автодороги – і ледь вирвалися звідси: калюжі по коліно та грязюка запам’яталися їм на все життя. У мене теж подібні нещастя були – наприклад біля Межирича у 2004 році: ледь звідти видерся – грязюка забилася між колесами та крилами велосипеда… Після того випадку зарікся ставити крила на велосипед – краще намокнути від води з колес, ніж знову опинитися з веломашиною і заблокованими грязюкою колесами. Ось такі справи… Відволікся я трохи, отже, декілька світлин:
На першому ж схилі я ледь не пішки почав йти – занадто багато щебеню на дорозі! А з шосейними колесами зовсім не комфортно їхати по таким дорогам. Але це можливість зробити фото… І повз мене пролітає машина з причіпленими двома велосипедами позаду – схоже байкери приїжджали сюди тренуватися:
Наздоганяю Андрія і їдемо далі. Біля Вакалівського струмка зупинка – і як же все тут змінилося! Раніше тут був будиночок, а зараз…
Фото Вакалівського струмка 2008 та 2017 рр. З одного боку негатив – зник мальовничий будинок, але вже у 2008 році він ледь тримався, тому прийшов його час… А з іншого боку позитив – на місці будинку все акуратно заслали дошками. Та й і поряд збудували бесідку, де можна присісти та поїсти. Хоча влітку тут хмара комарів і спокійно посидіти вони не дадуть:
Гадав, що Андрій схоче тут перепочити, але він пропонує доїхати до ставка у Вакалівщині і зупинитися там. Десять хвилин – і ми на місці. Невеличкий перекус і Андрій дофотографовує 36-й кадр на плівці! Сьогодні за увесь день він зробив три фото! А я більше ста! Хоча вибирав прискіпливо що фотографувати, але звідки вийшло сто кадрів? З посмішкою згадав як у подорожі 10-річної давнини один знайомий у Карпатах за півгодини зробив більше тисячі фото…
Навколо краса, але сфотографувати її складно – яскраве небо та темні дерева складно передати у фото. Тут найкраще підійде HDR зйомка, але це вже в інший раз, а зараз – нашвидкуруч дві світлини:
Величезною несподіванкою було зустріти тут давню мою знайому. Як виявилося, вона приїхала до родичів. Андрій розповів подібний випадок – коли в Італії на одній з вулиць наштовхнулися один на одного два сумчанина-художники… Ото уявляю їх подив!
Далі – останній ривок до Сум. Роблю ще деякі світлини:
Рослина на фото – це амброзія, якою нас так усі лякають. Але її часто плутають з полином… І у одній з екскурсій у Сумах, яку я проводив знайомому вчителю, чимало розповів про рослини, які нам траплялися, в тому числі і про амброзію – вона росла у багатьох місцях біля будинків. А наступного ранку усю амброзію там викосили вщент – схоже, що хтось почув мене, коли я казав «Ось це амброзія» і перелякався до нестями. Але чи справді треба так лякатися від цієї рослини? Звісно є люди, яким дійсно не варто контактувати з амброзією, але у нашому місті є набагато страшніша річ – це наш хімзавод, який труїть нас усіх… Хоча в Києві таких заводів десятки, а люди живуть і не звертають увагу… Тому складно сказати.
Сонце непомітно ховається:
Наближається час до закінчення розповіді. Швиденько ми приїхали з Андрієм у Суми і роз’їхалися по домам. Втомився від подорожі, але відчував що міг ще проїхати. Тому треба запланувати нову подорож… А на сьогодні все.
© 2017 Фото і текст Віктора Пархоменко (Україна, Суми)
e-mail: fullmetalekolog@gmail.com
Skype & ICQ: FullMetalEkolog