velo-sport.sumy.ua

Велосипедисти Сумщини, об'єднуйтесь!

Сьогодні: 19 березня 2024, 08:10

Часовий пояс UTC + 2 годин [ DST ]


Правила форуму


Настоятельная просьба фото для отчетов загружать в Галерею и делать ссылки в текст отчета.
Многие старые отчеты с фотками, размещенными на других серверах, остались без фоток.



Створити нову тему Відповісти  [ 12 повідомлень ] 
Автор Повідомлення
 Тема повідомлення: Мамонт 27.08.11 + заповідник
ПовідомленняДодано: 30 серпня 2011, 15:19 
Офлайн
Аватар користувача

З нами з: 28 серпня 2011, 22:32
Повідомлень: 47
Изображений: 173
Звідки: Суми
Велосипед: Wheeler Cross 6.2
В останні вихідні літа ми з друзями вирішили здійснити веломандрівку у нерозвіданому раніше напрямку – на захід від Сум. А щоб їхати було цікавіше, маршрут проклали через кілька унікальних об’єктів. Серед них: Михайлівська цілина – найменший (до 2009 року) в Україні та єдиний на Сумщині природний заповідник; пам’ятник мамонту в селі Кулішівка – перший у світі і єдиний в Україні; а також село Хоружівка – батьківщина першого (і поки що єдиного) Президента України, що народився на Сумщині. Отож, 27 серпня 2011 року я зі своїми друзями – Пашею та Фесом, сповнений ще свіжих сил і очікування зустрічі з цими першо-єдиними об’єктами, покидав межі ранкового міста.
Спершу ми збиралися стартувати о 6.00. Проте несподівано напередодні Паша приніс звістку, що саме цієї ночі Марс перебуватиме на найближчій за останні століття відстані від Землі – всього в якихось 34 649 589 милях! Тож з настанням темряви, озброївшись Пашиним телескопом та Фесовим штативом, ми почали полювання на небесне тіло. Нам пощастило, що небо практично не покривали хмари. Але проблема була в тому, що цей тезка бога війни завів якусь партизанщину біля обрію і ми, скільки не чекали, так і не змогли його побачити. Щоб не повертатися з порожніми руками, надибали трохи вище Юпітер, і роздивилися, як він безтурботно водить хороводи зі своїми супутниками.
Отож, ми перенесли час виїзду на восьму годину. Незважаючи на те, що після нічних пригод часу на спання виявилося не так вже й багато, хлопці практично не запізнилися, і о 8.15 ми вийшли на маршрут. Перші кілометри містом наш темп постійно збивали світлофори. На початку Роменської траси, скориставшись черговою світлогрою, ми провели невелику фотосесію з Пантелеймонівською церквою на задньому плані.



Пантелеймонівська церква проводжає нас в дорогу

Після виїзду з міста нам вдалося нарешті розігнатися. Асфальт на Роменській трасі, що є складовою шляху на столицю, радував своєю якістю, до якої далеко деяким іншим виїздам з Сум. Тож ми хутко проминули перші села на маршруті – Симонівку та Сулу. В останньому траса прогиналася на догоду глибокій долині, і саме там я поставив свій особистий рекорд швидкості – 58,6 км/год! А Фес взагалі перевалив за шістдесят.
Незадовго до того, як траса мала пронизати наступний населений пункт – Штепівку – ліворуч з’явився меморіал другої світової війни у вигляді танка Т-34 на кам’яному постаменті. У сторону довічного вартового відгалужувалася асфальтівка на Лебедин, про що свідчив вказівник на узбіччі. Але перш, ніж довести до райцентру, дорога проходила через центр Штепівки, і це було саме те, що нам потрібно. Якщо подивитися на карту, то можна помітити, що Роменська траса між Штепівкою і Вільшаною пролягає дугою, що відхиляється у північному напрямку. Якщо ж провести таку ж саму дугу, але відхилену на південь, то вона пройде через заповідник Михайлівська цілина. Саме тому наступні кілометри шляху ми присвятили не Роменському асфальту, а сільським вибоїнам.



«На Берлін!» або оригінальний автостоп

Власне, сільські асфальтівки мають і свої переваги. Адже ділянки поганої якості чергуються з доволі пристойними, а інтенсивність руху автотранспорту взагалі відсутня як поняття. З цієї причини можна їхати не рядочком, а пліч-о-пліч, а замість того, щоб бачити лише спину попереднього велосипедиста – споглядати одразу все товариство ліворуч і праворуч.
Єдиною неприємною ділянкою в Штепівці стала бруківка, що розпочалася з дна долини і вела на гору. Коли підйом скінчився, асфальт повернувся. А незабаром ми потрапили і до центрального майдану селища, де від кільця з колоною, увінчаною прапором України, розходилося кілька асфальтівок. Щоб не схибити з напрямком, я запитав шлях на Миронівщину (наступне село) у однієї з жіночок на автобусній зупинці.
- Їдьте прямо, – показала вона рукою. – А там буде розвилка і перший поворот направо – на Штепівку, а другий – на Миронівщину.
Коли ми відійшли, Фес запитав мене, що жіночка мала на увазі, говорячи про поворот на Штепівку, якщо вона сама знаходиться в центрі цієї самої Штепівки. Думаю, випадкова співрозмовниця хотіла сказати, що та дорога повертається знову в село. Тоді її слова виглядають цілком логічно, хоча на перший погляд і виглядають, як каламбур.
Уточнивши напрямок, ми знову осідлали велосипеди, але зробили поворот раніше, ніж сподівалися, і не направо, а наліво. Річ у тому, що майже одразу після автобусної зупинки в тіні скверу ми запримітили пам’ятник вождю світового пролетаріату, яких не так вже багато полишалося. Тож, скориставшись моментом, зробили чергову фотосесію. До речі, поруч на невеликому земляному насипі було встановлено великий дерев’яний хрест. Схоже, раніше на місці монумента Леніну стояла дещо інша архітектурна пам’ятка. І не виключено, що хрест – це лише як повістка про те, що кандидатуру на окрасу села було переглянуто і незабаром на місці скульптурної композиції постане якась церква, а дядечко з кашкетом у руці лишиться тільки на наших фото.



Несподівана зустріч у центрі Штепівки

Як і казала жіночка, після виїзду з села Лебединська дорога повела ліворуч, а потрібна нам асфальтівка відгалужувалася у західному напрямку. Тривалий час асфальт лишався чудовим. Але після того, як десь за лісосмугою ліворуч пролетіла Миронівщина, а трохи пізніше ще якісь залишки від теплиць, шлях почав спускатися до річечки і десь посеред спуску без попередження оголив свою кам’яну суть. Бруківка довела лише донизу, де ліворуч між верб виднілося плесо ставка, а потім знову почався асфальт. Але це вже був не той асфальт. Точніше кажучи, зовсім не асфальт, а якісь жалюгідні його уламки.
Так, виписуючи по шляху якісь фантазійні дуги у спробах пройти лабіринт вибоїн, ми доїхали до села Гринцеве. Саме тут ми нарешті побачили перший вказівник до нашої мети: «Михайлівська цілина 13». Дивно, що ні з Роменської, ні з Лебединської трас ніяких натяків на заповідник не було. Тобто, якщо ви про нього не чули і не маєте карти, навряд чи він потрапить вам на очі. Але ми знали і мали карту, тому сподівалися на скору зустріч.
У Гринцевому шлях трохи побавився у бетонку. Причому, не в кращий її варіант, а з доволі моторошним перестуком коліс на стиках плит. Як компенсацію за не дуже приємний шлях ми побачили місцевий меморіал другої світової, скульптурну композицію якого складали солдат з автоматом та хлопчик перед ним. Обоє стояли з непокритими головами, скорботно споглядаючи списки загиблих односільчан, викарбувані на передній частині постаменту.



Нерозлучна пара в Гринцевому

Після Гринцевого знову повернувся жахливий асфальт. Особливо якість покриття не сподобалася моєму велосипеду,
чиє протистояння з асфальтівкою закінчилося пробитою камерою. На щастя, я мав запасну, тож затримка не перевищила десяти хвилин. Поки я порався з велосипедом, хлопці з’їздили по воду до села Катеринівка, що розпочиналося одразу за розвилкою, яку ми проїхали за кілька секунд до моєї аварії. Друзі повернулися з пляшкою криничної води і бурхливими розповідями про майже ідеальний асфальт у самому селі. Залишилося лише здогадуватися, для чого Катеринівці суперасфальт, якщо шлях до неї витканий з суцільних вибоїн.
Дорога літерою «Г» обігнула чергове поле і спустилася до села Жовтневе. Саме за цим населеним пунктом розпочиналася територія заповідника Михайлівська цілина. Перетнувши річку Вільшанку, що синьою стрічкою проповзає через все село, асфальтівка трохи пішла вгору, а незабаром повернула ліворуч, залишивши прямо по курсу відкриті простори заповідника, на що вказувала стандартна зелена табличка. Проте вказівник на узбіччі сповіщав про ще чотири кілометри шляху, і ми не стали зупинятися тут.
Вивільнившись від сільської забудови, асфальтівка знову зробила поворот під прямим кутом праворуч. Те, що ми на вірному шляху, підтверджував черговий вказівник: «Михайлівська цілина 2». Хвилин через десять асфальтівка зникне, але поки що вона балувала нас майже ідеальною якістю. Щоправда, кидалося в очі те, що цією дорогою мало хто їздить. Більше того, моя генштабівська карта намагалася переконати, що це насправді ґрунтівка. Але вірити їй особливо не доводилося, оскільки й сам заповідник був зображений у своїх старих межах, які можна було закрити великим пальцем руки. Насправді, у 2009 році площу заповідника було збільшено з 202 до 882,9 гектарів, тож не виключено, що ми їхали його центральною алеєю.
Асфальтівка простягалася прямою лінією завдовжки майже з три кілометри. Протягом всього шляху праворуч здіймалася густа лісосмуга, а ліворуч розгортався краєвид відкритих схилів долини Вільшанки. Лісосмуги та невеличкі лісочки приховували будь-які сліди діяльності людини, навіть якби вони й були, тож і справді виникало враження заповідності. На додачу в небі десь з’явився орел, який, розгорнувши крила, вишукував собі здобич. Можливо він поклав око і на нас, але, тверезо зваживши шанси, скоро подався на пошуки інших жертв.
Асфальт скінчився несподівано, залишивши собі на заміну дорогу зі світлого дрібного гравію. Ми так і не помітили ніяких адміністративних споруд чи інформаційних стендів, які би проливали світло на загадку з заповідником. Єдиним інформатором стала дерев’яна табличка з від руки написаним синім по жовтому «Великі луки». Майже одразу шлях спустився до центральної розвилки в селі, біля якої розмістився черговий меморіал, причому присвячений не лише жертвам другої світової, але й репресіям 30-х років.



Весела табличка замість в’їзду до заповідника

Поки я з Пашею роздивлявся елементи композиції, Фес промчав собі далі.
У цей час нас погукав якийсь з місцевих, що порався у сусідньому городі. Певно, помітивши нашу зацікавленість краєзнавчим матеріалом, він запропонував сфотографуватися зі справжньою гарматою у його дворі! Звісно, гармата – це мегакруто, але мене більше цікавило, як знайти заповідник.
- Ви пізно приїхали, - відповів другий. – Там вже все скосили і нема чого дивитися.
Він виявився правий. Справді, Михайлівська цілина не має якихось окремих пам’яток, як-то скелі чи водоспади, а візиткою заповідника є саме трави, яких на цій невеликій площі налічується 531 вид! Кажуть, у час цвітіння тут панують ні з чим незрівнянні аромати. Унікальність території забезпечило те, що її землі не розорювалися більш, ніж півтора століття! На незвичний, як для регіону, факт звернули увагу ще в 1928 році, коли ці землі Михайлівського кінзаводу оголосили заповідником місцевого значення. У 1947 році статус заповідника підняли до республіканського, а з 1961 до 2009 він входив до складу Українського степового природного заповідника. Нині Михайлівська цілина є самостійним заповідником, до речі, єдиним на Сумщині.
Між тим перший чолов’яга вже підходив до нас і знову запропонував ексклюзивну послугу, додавши: «По десятці». Остання фраза розвіяла Пашині сумніви, який вагався: фотографуватися чи наздоганяти Феса, і ми вибрали останнє. Коли проїжджали повз садибу підприємливого селянина, над ворітьми я й справді помітив край дула бойової гармати, яка не відомо для чого і як там опинилася. Якби не композиційна довершеність меморіального комплексу неподалік, можна було б подумати, що вона дезертирувала саме звідти, а так лишається тільки будувати здогадки.
Не встигли ми виїхати з Великих Луків, як майже одразу опинилися в іншому селі – Саєвому. Через кількасот метрів виїхали на перехрестя з однойменною автобусною зупинкою, від якої далі вела гладенька асфальтівка. Перш, ніж дати волю спраглим по якісному асфальту колесам мого велосипеда, я озирнувся і в тому напрямку, з якого ми виїхали, помітив вже знайомий синій вказівник: «Михайлівська цілина 3». Найсмішніше те, що з боку Жовтневого стояв знак «Михайлівська цілина 2», але протягом цих п’яти кілометрів не зустрілося більше ніякої згадки про заповідник.



Знущальна табличка за спиною

Наступні кілометри ми рухалися долиною річки Вільшанка до однойменного селища, приїзд до якого означав повернення на Роменську трасу. Першу частину цієї ділянки ми їхали доволі добрим асфальтом, але перед в’їздом до села Тимченки, що розляглося на обох берегах річки, він з нами розпрощався, полізши кудись ліворуч. Тому решту шляху до Вільшани довелося прямувати звичайнісінькою польовою дорогою. Це був єдиний відрізок маршруту, що пролягав чистим ґрунтом без будь-яких слідів асфальту чи гравію. Можливо, у дощову погоду така особливість зіграла би з нами злий жарт, але коли панує сонячний серпень, їхати ґрунтівкою не менш приємно, ніж якісним асфальтом.
Ввійшовши до Вільшани, наша дорога проминула всі етапи еволюції, починаючи від присипки гравієм, минаючи фазу розбитого асфальту і закінчуючи асфальтом цілком адекватним. Асфальтівка зробила останній поворот і винесла нас прямо на Роменську трасу якраз навпроти триповерхового колись сільмагу, а тепер торгового центру «Всесвіт», про що сповіщала вивіска з літерами, не меншими, ніж на знаку перед в’їздом до Сум. Зрадівши з повернення на цивілізовані шляхи, хлопці подалися поповнювати енергетичні витрати, а я тим часом оглянув капличку і меморіал неподалік. Як неважко здогадатися, пам’ятний комплекс, увінчаний постаттю солдата з автоматом (але вже без хлопчика), був присвячений другій світовій війні. Подумалося, що в нас не краєзнавча мандрівка виходить, а якийсь мілітарі-тур.
Від Вільшани до Недригайлова – рукою подати. На одному подиху ми пролетіли проміжні села Віхове та Вакулики і якраз в розпал обідньої перерви потрапили на головний майдан райцентру. Знайшовши магазинчик з столиками під парасолею, ми зупинилися на обід. Позаду лишилося 97 кілометрів шляху. Як пізніше виявилося, це була рівно половина моєї сьогоднішньої дистанції. Я ще не був змучений, тому, швидко знищивши свою порцію калорій, подався на невелику прогулянку майданом.
На те, що ми в центрі, вказував цілий ряд адміністративних споруд, автостанція з товариством продмагів і доволі широкий простір майдану. На п’ятачку навпроти автостанції посеред широкої алеї з бетонних плит я знайшов натяк на основу якогось пам’ятника. Місце для постаменту підходить просто ідеально і, думаю, я не помилюся, якщо скажу, що тут колись стояв той дядечко, якого ми фотографували у Штепівці. На користь цього припущення говорить і те, що через дорогу сліпив білизною стін нововідбудований храм.



Свято-Миколаївський храм у Недригайлові

Поки хлопці дообідували, я трохи походив по скверику і позад храму знайшов кам’яну брилу з табличкою, яка сповіщала, що будівництво святині було освячено 27 квітня 2008 року за участю тодішнього Президента України В.А. Ющенка. Схоже, внутрішні роботи ще тривають, але зовні Свято-Миколаївський храм виглядає майже завершеним. Також у скверику я надибав купу інших пам’яток, серед яких особливо резонно виглядає встановлена майже під стінами храму стела борцям за радянську владу. А однією з найостанніших пам’яток є, певно, Чорнобильська капличка, встановлена край дороги.
Ще однією родзинкою Недригайлова став дитячий парк, що розлігся на березі Сули за автостанцією. Власне, його башточки і місточок я помітив лише коли ми переїжджали мостом через річку, покидаючи межі райцентру. Але загальна втома (не часто ми долаємо більше сотні кілометрів за день) порадила не розпорошуватися на дрібниці, а прямувати туди, куди ми планували, тобто на Кулішівку і Хоружівку.
У наступні години дороги бавили нас таким асфальтом, якого немає навіть на вже згадуваній Роменській трасі. Починаючи від Недригайлова і аж до Тернів асфальтівка здавалася суцільним монолітом без жодної тріщинки чи вибоїнки. Кажуть, це не обійшлося без сприяння деяких уродженців місцевих сіл, зокрема Хоружівки. Та перш, ніж потрапити туди, ми завітали до Кулішівки – це по дорозі. На шляху до села з пам’ятником мамонту лише одного разу щось привернуло мою увагу. Цим чимось був вказівник туристичного маршруту до Гульбища та Мазепиної гори. Гульбище – це єдине давньоруське городище на верхній Сулі, відкрите дослідниками у 70-х роках ХХ століття. А гора отримала свою назву через козацькі укріплення, які на ній знаходилися під час правління гетьмана Івана Мазепи. Огляд залишків одного та іншого ми залишили на наступну поїздку.



Несподіваний вказівник

Кулішівка велетенською квіткою розляглася на дні долини річечки Хусь. За серцевину квітки правив ставок, а роль пелюсток грали сільські квартали з жилками доріг, що розбігалися навсебіч від водойми. Як і слід було очікувати, пам’ятку було зведено у центрі Кулішівки, тобто на березі ставка. Написи на металевій стелі, виконані за граматичними правилами ХІХ століття, свідчили про те, що монумент встановлено у 1841 році з ініціативи власника села графа Юрія Головкіна. Річ у тому, що за два роки до цієї дати графу заманулося розвивати лікеро-горілчану промисловість краю (тобто спорудити гуральню) і якраз в тому місці, де на березі Хусі робітники длубали землю під фундамент майбутньої мануфактури, несподівано знайшлася ціла купа дивних кісток. Темний люд від жаху покидав лопати і з криком розбігся. Воно й зрозуміло: селяни з покоління в покоління спокійно собі жили у затишній долинці і ні слухом, ні духом не відали, що їхні хати стоять на чиїхось трупах!Але граф був не з лякливих. Він-бо читав книжки і мав друзів у самому університеті. Тож, не гаючи часу, Головкін повідомив про дивну знахідку свого знайомого професора Івана Калиниченка і той одразу ж приїхав з Харкова, причому не сам, а зі справжньою науковою експедицією. Десять днів поспіль селяни налякано хрестилися, дивлячись, як учені мужі копирсаються у моторошному некрополісі. Проте старання науковців увінчалася успіхом: було повністю зібрано два скелети мамонтів.



Гуси врятували Рим, а мамонти (монумент позаду) прославили Кулішівку

Взагалі ж у цій місцевості кісток виявилося ще більше. Окрім вже згаданих родичів слонів вчені знайшли залишки інших ссавців льодового періоду: шерстистого носорога, великорогого оленя, диких коней та інших вимерлих нині тварин. Таке скупчення кісток пояснюється тим, що 15 тисяч років тому тут містилася стоянка первісних людей доби пізнього палеоліту. Вони й не здогадувалися, що на місці їхнього поселення колись з’явиться перший у світі пам’ятник мамонту.
Через дорогу навпроти пам’ятника знаходиться сільрада, а біля неї – меморіал другої світової війни. Постать солдата на невисокому постаменті не тримає автомат і не обіймає хлопчика – у вояка в руках стяг. А над самою дорогою робітники лагодили дерев’яну капличку. Тут мені згадалися слова продавця в Недригайлові, який розпитував про нашу поїздку, коли я попросився помити руки.
- Вам треба було приїхати завтра, - мовив він, почувши про наступний об’єкт на нашому шляху. – Завтра в Кулішівці – день села.
Ось так ми трохи не вгадали з днем. Але не дуже журилися з цього, адже ми побачили пам’ятник мамонту і тепер від’їжджали до Хоружівки, що містилася у долині цієї ж річки, але вище за течією. Доїхавши до кінця дамби, ми повернули праворуч і рушили асфальтівкою прямісінько до мети.
Як я й казав, якість асфальту була чудова. І сама місцевість мальовнича – з лісочками і полями. Дорога постійно повертала то трохи ліворуч, то дещо праворуч, часом йшла на незначний набір висоти. На велосипеді ці зміни напрямку не дуже відчутні, але, якщо їхати на авто, то певно треба постійно крутити кермо. До Хоружівки ми в’їхали з півдня. За винятком асфальту, село здається звичним: є хати заможні, є середні, а є й закинуті чи розвалені. В одному місці, де праворуч з’явився нижній ставок, ми помітили нову дерев’яну капличку, дуже схожу на ті, що я бачив у сусідній Кулішівці чи у Вільшані. Але по-справжньому захоплюючий краєвид розгортається біля верхнього ставка. Окрім вже звичного монументу пам’яті жертв другої світової тут на пагорбах у досить вигідному ракурсі розмістилися скульптури невійськової тематики. Спершу ми звернули увагу на білу постать Феміди з металевими терезами у руці, а на іншому березі на тлі синього неба темніє фігура Оранти, перед зором якої пролягає дорога. Схоже, вона (Оранта) благословляє всіх, хто тут проїжджає. Принаймні, до самого фінішу ми не мали ніяких неприємностей.
Крім скульптурних композицій, центр селища також прикрашають архітектурні споруди, зведені протягом останніх п’яти років. З боку спуску до річки на протилежному схилі їх видно всі: сільраду, експериментальну школу-інтернат і церкву святого Андрія Первозваного. Від дороги до храму шлях веде через меморіал «Трагічні жнива» пам’яті жертв голодомору 32-33 років. Комплекс складають 40 кам’яних хрестів, розташованих у формі великого хреста. На передньому плані міститься табличка з іменами загиблих односельчан, а кілька грубих кам’яних плит поруч зображують борозну з перевернутим плугом.



«Трагічні жнива» і церква Андрія Первозваного

Після того, як ми покинули межі Хоружівки, дорогу ще кілометрів з десять вкривав той же гладенький асфальт. Не скидаючи темпу проминули Чемоданівку. Спуск там швидкісний, а на підйом довелося покрутити зірочки. А через кілька кілометрів ми досягли траси, якраз перед в’їздом до селища Терни. Напрямки руху вказував знак: «Конотоп 64, Суми 64». Така собі рівновага.
У Тернах хлопці таки відшукали більш-менш пристойний продуктовий магазин з такими необхідними для втомлених велосипедистів запасами енергії. Я тим часом проїхався трохи вперед, щоб більш детально роздивитися місцевий меморіал пам’яті другої світової. Далебі, з усіх бачених сьогодні, цей є найвеличнішим. Немалу роль у цьому відіграло вигідне розміщення – на верхівці пагорба. Композиція виконана у вигляді каскаду майданчиків, з’єднаних широкими сходами. На найвищому місці розміщено матір-батьківщину, перед якою розгорнулася широка панорама долини річки Терн. На площадці нижче примостилося двоє солдатів, один з них поранений. Їхні погляди направлені на постать матері. Усі елементи разом утворюють доволі цікаву композицію.



Панорама Тернів з верхівки меморіального комплексу

Поки я знайомився з композиційними особливостями, хлопці здійснили свої покупки і вихором промчалися гладеньким асфальтовим спуском ліворуч від меморіалу. Звісно, я гукнув їм, але вони не почули. Коли я з велосипедом спустився до асфальтівки, друзі вже зникли десь за поворотом на тій стороні долини. Найгіршим було те, що вони думали, ніби наздоганяють мене. Мені ж тепер довелося крутити педалі за двох: за моїх переслідувачів і за гіпотетичного мене, якого вони намагаються наздогнати. Зрештою, тернівський асфальт дозволяє розвивати пристойну швидкість, і ще до виїзду за межі села ми знову були разом.
Але що сталося з асфальтом за Тернами – то краще не згадувати. Точніше, не за самими Тернами, а взагалі на проміжку від Тернів до Жовтневого (не того, де ми були зранку). Часом покриття не викликало обурення, але в більшості випадків воно нагадувало нескінченну політичну карту. На цій трасі можна вивчати різновиди асфальту, причому, незалежно від того, де починати. Рожеві латки межували з сірими, сірі – з зеленими, ті – з чорними, чорні ще з якимось відтінками асфальтового спектру, і так далі. Як правило, плями неправильної форми вкривали всю ширину траси, але деколи вони сповзали ближче до країв і тоді ми намагалися їхати по центру. Та тільки-но варто було налаштуватися на більш-менш нормальну їзду, як з’являлися автомобілі і знову зганяли нас на побите життям узбіччя.
У такому режимі ми проминули села Бобрик, Тучне і досягли повороту на Улянівку. Тут між кущів я розшукав ще один пам’ятник соцреалізму. З дороги я б його нізащо не помітив, але генштабівська кілометрівка розповідала, що це чи не єдиний пам’ятник на нашому маршруті. Скульптурна композиція складалася з двох чоловіків та жінки попереду, які тримали високо підняти прапор. Певно вони мали вітати представників трудового класу, які приїжджають до радянської Улянівки. Але з часом перед монументом наросла така густа рослинність, що тепер видно лише спини людей, і кого вони там вітають у кущах – залишається лише здогадуватися.



Прихований монумент

Коли сонце почало хилитися до обрію і чіплятися за крони тополь, ми в’їхали до селища Жовтневого. На березі живописного ставка, що розлився по обидва боки від траси, зробили черговий привал. Взагалі за останні години ми стали часто робити привали. І причина не стільки у накопиченій за день втомі, як у жахливій якості дороги. Якщо їхати на авто, то це не так критично, але коли ти сидиш на велосідлі, кожна вибоїнка сприймається як різка критика знизу. Те, на чому сидиш, перетворюється на один суцільний нерв і єдине, чого бажається найбільше, це лягти і не вставати. Побачити мамонта і померти. Щось таке можна сказати про нашу поїздку.



Серпневий вечір на березі ставка в Жовтневому

На щастя, за Жовтневим на нас чекала ціла купа приємних несподіванок. І, можливо, це нас врятувало від передчасної смерті. По-перше, на зміну асфальту прийшла бетонка. Причому прокладена не з готових плит, а способом безпосереднього заливу. Спершу я думав, що це плити і дивувався з того, як щільно вони припасовані. Але коли побачив закам’янілі сліди, якими хтось увійшов в історію дороги, перетнувши її, коли вона була тепла і м’яка, то зрозумів, у чому річ. А по-друге, шлях майже постійно вів з невеликим схилом донизу, тож ми рухалися з такою швидкістю, яку не розвивали навіть на Роменській трасі. У цьому не було нічого дивного, адже ми увійшли до водозбірного басейну Сумки, а ця річка тече до Сум, тобто туди, куди й ми прямуємо.
В останньому селі на шляху додому – Степанівці – бетон змінився на асфальт. На радість нам покриття мало десь таку якість, як у Тернах, а не те, що ми бачили потім. А ще селище виявилося настільки довгим, що поки ми доїхали до його кінця, навколо запанувала суцільна темрява. Лише снопи світла від фар машин, які щохвилини пролітали то в одному, то в іншому напрямку, виривали з чорноти поверхню дороги.
Незабаром попереду почали виднітися вогні залізничного переїзду на Білопільському шосе. А ще через кілька хвилин чергова машина, переганяючи нас, вирвала з пазурів ночі дорожній знак «Суми». Але навіть без цієї таблички з чотирма чорними літерами на білому фоні ми б здогадалися, що повернулися до міста. Асфальт. І в цьому вся відповідь. Асфальт широких сумських вулиць – ось краще покриття, яке ми сьогодні відчули.
На годиннику 20.30. Позаду дванадцять з половиною годин їзди і 184 кілометри шляху. Для кожного з нас – це рекорд одноденної велопоїздки. Враховуючи ще десять кілометрів до і після старту, я отримав особистий рекорд наїждженого за день – 194 км. Але чи надовго?


Востаннє редагувалось Мандрівник в 30 серпня 2011, 16:51, всього редагувалось 1 раз.

Догори
 Профіль Персональный альбом  
Відповісти з цитатою  
 Тема повідомлення: Re: Мамонт 27.08.11 + заповідник
ПовідомленняДодано: 30 серпня 2011, 15:48 
Офлайн

З нами з: 20 червня 2011, 14:49
Повідомлень: 33
Мандрівник написав:
...саме цієї ночі Марс перебуватиме на найближчій за останні століття відстані від Землі – всього в якихось 34,65 тисячах миль!


ну що ти хлопче вэрзэш? чи можэ ты не чув що окружнисть земнойи кули 40 тыс км? чи може ти не чув що видстань до мисяця 600 тыс км?

я уже ненавижу мамонта! :evil:


Догори
 Профіль  
Відповісти з цитатою  
 Тема повідомлення: Re: Мамонт 27.08.11 + заповідник
ПовідомленняДодано: 30 серпня 2011, 16:29 
Офлайн
Капитан
Аватар користувача

З нами з: 18 серпня 2006, 16:40
Повідомлень: 3118
Изображений: 1102
Звідки: Sumy, Ukraine
Велосипед: Гарненький
Ну конечно человек сделал опечатку, вместо милионнов написал тысячи, я к примеру даже не обратил на это внимание, поскольку сосредоточен был на прочтении отчёта об увлекательном велопоходе, здорово у вас парни получилось :good:


Догори
 Профіль Персональный альбом  
Відповісти з цитатою  
 Тема повідомлення: Re: Мамонт 27.08.11 + заповідник
ПовідомленняДодано: 30 серпня 2011, 16:44 
Офлайн

З нами з: 20 червня 2011, 14:49
Повідомлень: 33
серега, да я понимаю... это во мне говорит бывший препод и желание сбросить пар :x
ибо этот форум...он ...ммм...настолько суров....чего стоит чувак, у которого нерв в голове (с)


Догори
 Профіль  
Відповісти з цитатою  
 Тема повідомлення: Re: Мамонт 27.08.11 + заповідник
ПовідомленняДодано: 30 серпня 2011, 16:56 
Офлайн
Аватар користувача

З нами з: 28 серпня 2011, 22:32
Повідомлень: 47
Изображений: 173
Звідки: Суми
Велосипед: Wheeler Cross 6.2
Olegg, дякую за зауваження! У текст справді закралася помилка. Я знайшов більш точне значення і вставив його до розповіді: 34 649 589 милі. Тепер вірно? :-)


Догори
 Профіль Персональный альбом  
Відповісти з цитатою  
 Тема повідомлення: Re: Мамонт 27.08.11 + заповідник
ПовідомленняДодано: 30 серпня 2011, 17:18 
Офлайн
Трубадур
Аватар користувача

З нами з: 09 червня 2009, 23:22
Повідомлень: 5768
Изображений: 69
Звідки: Сумы
Велосипед: Cinelli
Ух... мне бы столько усидчивости (в кресле), дабы так подробно и четко всё описать. Молодцы - поездка чудо, отчёт - просто отлично. И свежие люди на форуме - приятно, расширяемся физически. Давайте знакомиться вживую при случае.

_________________
Сижу, никого не трогаю, починяю "Примус"
(Felis)


Догори
 Профіль Персональный альбом  
Відповісти з цитатою  
 Тема повідомлення: Re: Мамонт 27.08.11 + заповідник
ПовідомленняДодано: 30 серпня 2011, 19:45 
Офлайн
Капитан
Аватар користувача

З нами з: 18 серпня 2006, 16:40
Повідомлень: 3118
Изображений: 1102
Звідки: Sumy, Ukraine
Велосипед: Гарненький
Да я собственно к тому, что весь интерес к велосипеду, вернее к его эксплуатации по полному, и к его эксплуататорам :D, а в конечном радость за этих эксплуататоров, ведь Олег согласись, здорово ребята прокатились :wink:


Догори
 Профіль Персональный альбом  
Відповісти з цитатою  
 Тема повідомлення: Re: Мамонт 27.08.11 + заповідник
ПовідомленняДодано: 30 серпня 2011, 19:50 
Офлайн
Трубадур
Аватар користувача

З нами з: 09 червня 2009, 23:22
Повідомлень: 5768
Изображений: 69
Звідки: Сумы
Велосипед: Cinelli
ollegg написав:
чего стоит чувак, у которого нерв в голове (с)

А что тут удивительного - 11 пар челюстно-лицевых нервов. И они таки в голове. Возможно он имел в виду черепную коробку? :D

_________________
Сижу, никого не трогаю, починяю "Примус"
(Felis)


Догори
 Профіль Персональный альбом  
Відповісти з цитатою  
 Тема повідомлення: Re: Мамонт 27.08.11 + заповідник
ПовідомленняДодано: 30 серпня 2011, 21:13 
Офлайн
CyclePhil
Аватар користувача

З нами з: 22 травня 2006, 09:42
Повідомлень: 14150
Изображений: 2207
Привет вам, друзья по колесам! :friends: Отличная покатуха настоящих романтиков! :good:
Мандрівник написав:
Отож, 27 серпня 2011 року я зі своїми друзями – Пашею та Фесом

Извините :oops: а как их величать на форуме?
Мандрівник написав:
перед в’їздом до села Тимченки, що розляглося на обох берегах річки, він з нами розпрощався, полізши кудись ліворуч. Тому решту шляху до Вільшани довелося прямувати звичайнісінькою польовою дорогою. Це був єдиний відрізок маршруту, що пролягав чистим ґрунтом без будь-яких слідів асфальту чи гравію

Есть там такой прикол на границе районов :mosking: Проезжал поздней осенью - асфальт, потом залитая водой колея из жЫрнАВА чернозема, через два километра опять асфальт... Проезжал на "УРАЛ-4321" :oops:
Мандрівник написав:
Позаду дванадцять з половиною годин їзди і 184 кілометри шляху
Круто! :good: Рекорд можно будет побить уже на официальном бревете 200км "Никто не забыт, ничто не забыто" в мае 2012-го...
ollegg написав:
чего стоит чувак, у которого нерв в голове (с)

Это ты про кого намекаешь? :wink:

_________________
Пингвины - это зажравшиеся ласточки...


Догори
 Профіль Персональный альбом  
Відповісти з цитатою  
 Тема повідомлення: Re: Мамонт 27.08.11 + заповідник
ПовідомленняДодано: 30 серпня 2011, 22:03 
Офлайн

З нами з: 20 червня 2011, 14:49
Повідомлень: 33
MABP написав:
Это ты про кого намекаешь? :wink:


та ладно, замнём для ясности :oops:

а розповидь дуже цикава та пизнавальна :good: , хоча дещо сумна щодо якости дориг


Догори
 Профіль  
Відповісти з цитатою  
 Тема повідомлення: Re: Мамонт 27.08.11 + заповідник
ПовідомленняДодано: 30 серпня 2011, 22:47 
Офлайн
Райтер-лауреат
Аватар користувача

З нами з: 19 березня 2009, 16:01
Повідомлень: 2871
Изображений: 3713
Красиво! И читалось легко! И форум разрастается! :good:
И "темные силы" на бреветы людей затягивают :mosking: !
И, ребята, что-то мне подсказывает, что это не шоссейники на фоне Ильича:


Ох привередлив наш народ становится по поводу дорог в Сумской области!

_________________
Єднаємось!!!


Догори
 Профіль Персональный альбом  
Відповісти з цитатою  
 Тема повідомлення: Re: Мамонт 27.08.11 + заповідник
ПовідомленняДодано: 31 серпня 2011, 08:01 
Офлайн
Аватар користувача

З нами з: 28 серпня 2011, 22:32
Повідомлень: 47
Изображений: 173
Звідки: Суми
Велосипед: Wheeler Cross 6.2
Olegg, Realyst, Abadonna, MABP, Andre дякую за відгуки! Я надзвичайно радий, що моя розповідь не залишила вас байдужими! :)
Abadonna написав:
Давайте знакомиться вживую при случае.

Я збираюся взяти участь у велодні 3 вересня, можемо познайомитися там.
MABP написав:
Извините :oops: а как их величать на форуме?

Їх тут ще не має, але я переконаю хлопців зареєструватися, бо форум справді чудовий. :-)
Andre написав:
И, ребята, что-то мне подсказывает, что это не шоссейники на фоне Ильича:

Я їздив на Wheeler Cross 6.2, Фес теж на чомусь подібному, а найважче було Паші на 26-дюймових колесах RockMachine.


Догори
 Профіль Персональный альбом  
Відповісти з цитатою  
Показувати повідомлення за:  Сортувати за  
Створити нову тему Відповісти  [ 12 повідомлень ] 

Часовий пояс UTC + 2 годин [ DST ]


Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 10 гостей


Ви не можете створювати нові теми у цьому форумі
Ви не можете відповідати на теми у цьому форумі
Ви не можете редагувати ваші повідомлення у цьому форумі
Ви не можете видаляти ваші повідомлення у цьому форумі

Вперед:  
cron
Працює на phpBB® Forum Software © phpBB Group
Український переклад © 2005-2015 Українська підтримка phpBB
{ MOBILE_ON }
Разработано и поддерживается сообществом "Velo-minus-Sport", г.Сумы, Copyright © 2006-2016
director@velo-sport.sumy.ua